Close

Серпень 16, 2016

Оксана Максимишин-Корабель

Історія діяльності: 

МОЄ ЖИТТЯ МАЙДАН ПОДІЛИВ НА “ДО” І “ПІСЛЯ”

Моє життя Майдан поділив на “до” і “після”. У мені закипіла кров, коли я побачила побитих людей на Майдані. У той час я уже жила в Португалії. Через проблеми із здоров’ям я не могла бути там, разом із моїми людьми. Але я мусіла бути там. Інакше просто не могла б жити. І я почала писати вірші у підтримку тих, хто, незважаючи на мороз, кийки та кулі, відстоював свою гідність, незалежність рідної країни. Тут, у Португалії, також тричі на тиждень організовувались автомайдани, пікети посольства, люди передавали кошти і продукти. У ці дні байдужих не було. Але саме в ці дні я зрозуміла, які ми різні – Схід і Захід України. Ще буквально недавно ти сидів з ними за одним столом, а вже сьогодні вони обзивали тебе фашистом, каратєлєм, бендерівцем недобитим. Але, Слава Богу(!), не всі були такими. І зі Східної України багато людей підтримувало наш Майдан. Мені хотілося кожен день запам’ятати і розповісти про подвиг простих людей нашим нащадкам. Відразу ж після Майдану в мене вийшла книжка “Мамо, не плач, я повернусь весною”, де є цілий розділ, присвячений Майдану Незалежності. Перша смерть на Майдані. Очі Сергія Нігояна. Вони обпекли душу, вони снились. Як можна зрадити ці щирі і такі по-дитячому наївні очі? А потім українська земля здригнулася від болю і стогону. Небесна Сотня пішла в небо… За Україну й далі нас вбивають, брате мій.

МЕНІ НАСНИЛОСЬ, ЩО ВОНИ ЗУСТРІЛИСЬ…

Мені наснилось, що вони зустрілись,

Убитий в Крутах й вірменин Сергій.

В саду едемськім на травичці всілись:

“За що тебе? ” – “За Україну, друже мій. ”

“Ти знаєш і мене за неї вбили,

Та це було вже років майже сто.

Тоді померли ми, щоб ви нам жили.

А вас вбивають… Вас тепер за що?”

“Ти пам’ятаєш, друже? Звісно, пам’ятаєш,

Як біло-біло в нас цвітуть сади.

І ти цей запах п’єш. І ти його вдихаєш

…Я б все віддав, щоб хоч на мить туди.”

“А я ще ввечері узяв дівча за руку

Й тихенько так до серця притулив.

Тоді не знав, що Бог уже розлуку

Навіки на землі нам присудив.

Під Крутами стояли ми стіною.

В очах не страх, а злість до ворогів.

Большевики готовились до бою,

Я йшов на смерть… а жити так хотів.”

“Мені твій попіл стукав, брате, в груди.

Я вірменин, а теж Вкраїни син.

Не мав у серці й крапельки облуди,

За те й убив мене проклятий поганин.”

…Мені наснилось, що вони зустрілись.

Убитий в Крутах й бородач Сергій.

В саду едемськім на травичці всілись:

“За Україну нас вбивають, брате мій.”

Ранок 29 листопада 2014 року пам’ятаю, як сьогодні. Включила телевізор, благо, що мала 5 канал, який на той час єдиний показував правдиві новини. І спочатку подумалось: журналісти з 5 з глузду з’їхали, вже й тут крутять бойовики. Але це був не бойовик. Били наших дітей, жорстоко, до крові, до смерті. Спочатку було оціпеніння і неприйняття: ні, на моїй землі такого не може бути, бо бути не може. Але це була правда. І вже тоді я сказала собі: йду на війну. Взяла ручку і написала: якщо моя баба Катерина – екстремістка, прошу вважати екстремісткою й мене.

КАТЕРИНА

(силуети з Майдану)

Зайшла у світлицю. Встала на коліна

перед образами в синіх рушниках.

Молитва тихенька, одвіку незмінна:

“Господи, рятуй нас! Ти ж – на небесах.”

Вбралася в новеньке. Що давно придбала,

(думала із Богом зустрітись в новім).

Сто гривень в кишеньку, що на смерть складала.

Колодку на двері. Прощай, рідний дім.

Дорога далека. На цвинтар би треба,

сказати Михайлу, най завтра не жде.

Три роки минуло, як він уже в небі,

Вона ж кожен день йому квіти несе.

“Куди така вбрана? Неначе до Храму”, –

сусіда з-за хвіртки навпочіпки став.

“Іду я в столицю. Поцілую ту браму,

й Михайлів Собор, що людей рятував.

Ти завтра піди на могилу до мого,

скажи, що поїхала в Київ стара.

І передай: нам потрібна підмога,

тим, хто повстав, щоб Вкраїна була.

Спати не можу. Пече мене в грудях,

най ліпше мене ті анцихристи вб’ють.

Копали, били, скакали по людях…

Сусідо, скажіть, як з гріхом тим жиють?”

…Вийшла аж ген, за село, Катерина,

у зморшку глибоку скотилась сльоза.

“Ісусе, Вкраїна нам жити повинна.”

Ще раз помолилась. Й на Київ пішла.

Єдиним порятунком у той час була церква. Дякувати Богу, що маємо у Португалії змогу відвідувати Богослужіння, які проводить священик українського Греко-Католицького обряду. Молитва рятувала. Єдиним запитанням при зустрічах було: “Що нового?” Ділилися останніми новинами, розповідали, що чули від рідних. Майже ніхто не спав ночами. Адже діти, родичі, друзі були там, на Майдані. Новини португальського телебачення також у ті дні були прикуті до подій в Україні. І саме після них мене вже ніколи не запитують: а Україна – це де? Це Росія? Я ніколи не думала, що злочинна влада перейде межу. Розпочне стріляти по мирних людях. Але межу було перейдено. І назад дороги уже не було. Страшний плач, який розірвав серце матері Саші Плеханова. “Запам’ятайте його! Запам’ятайте його! Це мій син Саша Плеханов”. А він такий молодий, йому б ще жити і жити. Йому б будувати країну, яку любив понад життя. Йому б радіти сонцю і вітру… Якби не снайперська куля. Роман Гурик. Неймовірно красивий юнак, вина якого була тільки в тому, що любив свою землю. Уже пізніше прочитала, що він, як і його прадід і два прадідових брати, загину дев’ятнадцятирічним. Зі своєї родини Роман був шостим, хто загинув за волю України. Сіла голубка на домовину новітнього Героя. А потім, наче душа, полетіла у небо…

Плач МАТЕРІ

Вставай. Ходімо, синку мій, до дому…

До тебе йшла. А вслід собака вив…

Віддай мені, віддай свій біль і втому.

Я витримаю все, лиш ти би, рідний, жив.

Ти не дивися страшно так у хмари,

У синім погляді відбився чорний світ.

Я не благатиму на вбивцю кари,

Бо доста вже землі Вкраїнській бід.

Пробач, синочку, любий мій Іванку,

Щось мої мислі не туди, де слід.

Я фото гладила твоє до ранку,

…А потім вість страшну приніс сусід.

Йому не вірю.Ти ж сказав: “Повернусь!”

Ще дід учив триматись за слова.

Ну, як же так. Сказав – “Повернусь”,

А сам лежиш, у ранах голова.

Коли ти виріс? Вчора ще не було

В твоїм волоссі й нитки сивини.

А знаєш, сину, моє серце чуло,

Як ти поранений просив води.

Святої трошки принесла з Йордану,

Тряслися руки, хлюпалась вона.

Ти пий, синочку, рідний мій Іване,

Вона врятує. То ж свята вода.

Вставай. Ходімо, сину мій, додому,

Я знову хустку в ружі одягну…

Забудемо про біль і втому,

Благаю, не лишай мене саму.

В той час, коли проходила Революція Гідності, я написала понад тридцять віршів. Хотіла словом допомогти своєму героїчному Народу вистояти, перемогти злочинну владу. І ще – я дуже хочу побачити свою Україну багатою європейською державою.

МАМО, НЕ ПЛАЧ. Я ПОВЕРНУСЬ ВЕСНОЮ

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,

Що слово “мамусю” вже не буде твоїм.

Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,

Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає,

I рана смертельна уже не болить.

Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває.

Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину

За те, що віднині будеш сама.

Тебе я любив. I любив Україну

Вона, як і ти, була в мене одна.


Громадська організація / ініціатива волонтера: поетеса